Як у Франківську місце для Шевченка обирали

Питання встановлення в обласному центрі Прикарпаття пам’ятника Т.Г.Шевченку напевно є ровесником нашої незалежності. Зі слів Івано-Франківського міського голови Віктора Анушкевичуса, ми є єдиним містом, де немає повноцінного пам’ятника Великому кобзареві. Питання зрушило з мертвої точки 22 травня 2001 року, коли під час пам’ятних заходів з відзначення 140-ї річниці з дня смерті поета на центральній алеї міського парку культури і відпочинку, названого на його честь, було закладено камінь, який свідчив, що в даному місці в майбутньому буде споруджено пам’ятник Т.Г.Шевченку.

Втім, це майбутнє дещо віддалилося. Спочатку каменем спотикань стали питання, який саме пам’ятник ставити і де брати на це гроші. Відомий канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Молодожанин) подарував (а вірніше заповів подарувати) місту скульптуру Шевченка власної роботи. Проте ця триметрова паркова скульптура мало в’язалася з поняттям «пам’ятник». Була проведена низка конкурсів, в  останньому з яких переміг проект скульпторів Володимира Довбенюка, Сергія Полуботька та архітектора Назара Чулупа. Проте його реалізація вимагала значних грошових витрат. За сучасними розрахунками, це близько 9,5 мільйонів гривень. В подальшому все гучніше почали звучати голоси місцевих націоналістів, що, мовляв, Шевченкові не місце на задвірках, якими, на їх думку, є міський парк, а тому пам’ятник має бути обов’язково встановлений в центрі.

Щоб, з його власних слів, покласти на дискусії крапку, мер обласного центру ініціював проведення в місті громадських слухань. Ну що ж: ідея хороша. Як то кажуть, vox populi – vox Dei (голос народу – голос божий). Зрештою, проведення таких слухань було обіцяне мером під час урочистостей з відзначення 9 березня 196-ї річниці з дня народження поета. От тільки під час самих слухань склалося враження, що це тільки ширма, прикриття вже прийнятого «вольового» рішення, намагання йому статусу волі народу. Розрахунок міської, а до неї долучилися і представники обласної влади був чітким: він прекрасно розумів, що на такі слухання приходять переважно прихильники політичного трепу, а не люди тверезої думки (останні як правило мовчать і при прийнятті рішень голосують, як всі, щоб не перетворюватись з дискутуючого на об’єкт дискусій). Ці перші, як-от лідер неіснуючої ОУН в Україні Віталій Цапович, голова міської організації «Жіноча громада» Квітослава Скульська, краєзнавець Петро Арсенич тощо, -- як правило, мало впливають на політичне життя краю, а тому намагаються підкреслити свою значимість малозмістовними (переважно такими, що підтримують позицію організаторів зібрання), проте тривалими і пафосними промовами, які своєю тривалістю і пафосністю «забивають» аргументовані виступи фахівців.

Така тактика Івано-Франківського міського голови вже спрацювала під час вирішення питання про місце встановлення пам’ятника Степану Бандері, коли як зізнався сам мер: «було багато різних розмов і я вольовим рішенням визначив місце». Спрацювала вона і тепер.

Все почалося з пікету при вході до приміщення Центрального народного дому, де відбувались слухання: сім активістів обласної організації Української народної партії, яку власне очолює Віктор Анушкевичус, тримали державні прапори і плакати з гаслами «Шевченко стоятиме в центрі міста», «Тарасові не місце на задвірках», «Кобзареві – гідне вшанування». З їх слів, метою акції було вплинути на учасників слухань з тим щоб не допустити винесення пам’ятника Кобзареві на периферію. Позиція пікетників, як повідомив прес-секретар обласної управи УНП Михайло Савлюк, полягала в тому, щоб монумент було споруджено «або перед приміщенням ОДА, або в іншому місці, де поета можна було б гідно вшанувати».

Другим елементом свідомого впливу на позицію учасників слухань у вигідному владі плані стало духовенство. Єпископу-емериту УГКЦ Киру Софрону Мудрому було запропоновано благословити зібрання і той після благословення між іншим відзначив, що треба пам’ятник ставити обов’язково в центрі. Мовляв, в парку вже є пам’ятник – навіщо там ще один. Цікаво, що минулого року на подібних громадських слуханнях цей же епископ вимагав спорудити пам’ятник Шевченкові саме у парку, бо так тоді наполягала міська влада.

Тим часом, видимість свободи вибору повинні були створити аж шість проектів, запропонованих учасникам слухань. Серед них: Вічевий майдан (аж два варіанти), сквер позаду Івано-Франківського національного медичного університету, центральна алея міського парку ім. Т.Шевченка, сквер поблизу Привокзальної площі і, зрештою, площа перед приміщенням Івано-Франківської ОДА. По кожному з них головний архітектор міста Ігор Гаркот розповів їх «плюси» і «мінуси». Проте невдовзі проектів виявилось вже тільки три. Парк був відкинутий як периферія.

Стосовно ж привокзального скверу мер прямо сказав, що не підпише жодного документу, який би передбачав встановлення там пам’ятника. «Я не хочу, щоб біля пам’ятника цигани збиралися», -- зазначив він. В процесі дискусії, пан Анушкевичус неодноразово давав зрозуміти, що «ідеальним» варіантом залишається лише площа перед ОДА, оскільки, мовляв, архітектурний ансамбль Вічевого майдану вже сформований, а для скверу позаду мед академії у нього припасений ще один пам’ятник – Лесі Українці. (Про те, що ансамбль площі перед ОДА є також сформованим, там вже стоїть скульптурна композиції, а тому  площу також доведеться перебудовувати повністю мер промовчав). Остаточну крапку в плані мера належало поставити заступнику голови Івано–Франківської ОДА Роману Іваницькому, який у своєму виступі навів три «беззаперечні аргументи», чому саме площа перед ОДА має «приютити» Кобзаря, зокрема: на відкриття пам’ятника зійдуться тисячі мешканців Івано-Франківська і гостей міста і тільки ця площа зможе їх усіх вмістити, саме це місце має спокійну енергетику, вільну від енергетики рок-концертів та битих пляшок (можна подумати, що енергетика корупціонерів з ОДА та Міськвиконкому краща) і нарешті до 350-ї річниці з Дня заснування міста Івано-Франківська, яке відзначатиметься в 2012 році, цю площу однозначно необхідно буде реконструювати, а тому встановлення там пам’ятника Кобзарю не завдасть додаткових будівельних проблем.

Як вже відзначалося, тактика влади дала свої плоди: 201-ним голосом «за» при 8 – «проти» і 7 – «утримались» владний варіант було затверджено. Проголосували навіть багато ревних прихильників вічевого майдану та інших місць. Певною мірою цьому сприяла і постановка сааме цього варіанту на голосування першим.

Залишається тільки одне питання: чому саме площа перед ОДА так потрібна була міській та обласній владам як місце під пам’ятник? Відповідь, вочевидь, слід шукати в третьому «аргументі» Р.Іваницького. Спорудження монументу потягне за собою реконструкцію всієї площі. Реконструкція такого архітектурного ансамблю – це велика будова. Де велика будова, там великі гроші. Де великі гроші, там їх легше вкрасти… Щиро сподіваюсь, що цей логічний умовивід не відповідає дійсності, а є лише породженням моєї уяви.  

Зрозуміло тільки одне, Івано-Франківська влада навчилася використовувати громадські слухання як механізм народного легалізації вже прийнятих рішень.

Сергій Білий, «ОстроВ»